Їзда [сон]

Оце сюжетик, не складний не простий. Проте із купою знайомих людей. Майже весь сюжет один сон був, або так мені думається.

На початку десь там мелькав друг ніби, та не дуже пригадується що саме там було, ніби підвозив чи ще шось.

Отже епізод уже біля широченького мосту, всього на дві-чотири смуги. Міст перекаинуто через океан чи море, показано шматочкок біля берега. Декілька опор, які йдуть у ннвідоме. Мід мостом насичена світлоблакитна вода, може і прозора дещой концентрована. Там у мене зустріч із знайомою, саме на початку мосту, який лежить на березі ц продовжується в даль (ща кадр). Світла сонячна днина. Про що говоримо чи й говорили не пригадую, та шось нормальне дружнє. Так було якусь мить і вона йде далф мостом туди на інший бік (не відомо ууди, навіть у сні не відкрито або призабуто). І як вона пішла раптом водоймв, може канал то морський (чи річка, бо не зовсім точно, може річка впадає в соре чи океан то вода перемішана). І виходить ща межу берега, тільки якось дуже дивно. Якщо дивитьс звідаля, міст проворуч на його початку людина, воно дещо на пагорбі. То з іншого боку, днявся потік води, лише там де стояла та людина, перевалив через міст і пагорб, й змів із собою людину й продовжує плинути чисто блакитна насичена вода. І завертає півколом до водойми, несечиивсе на своєму шляху. Схоже на маленьку стихійну акцію, котра хоч і є потужною силою природи, проте із чітким контролем під керівництвом "когось".

І так плине вода дугою. Мене відповідно змило, попри рух води до безміру вод, мене звлишило на березі, хоч і скинуло з пагорбу мостового насипу а вода продовжувала напористий рух. Поряд стояло, бо не росло вже, декілька сухих сосен, переважно стовбури й трохи гілля на верхівках. Рятуючись заладу на одну із них, а вона хитиається туди-сюди. Потік тим часом слабшає й по троху можна повертатись на землю, тільки дерево хитається. І чітка думка проскакує, як ясне знання, що із висоти розгон удару буде бфльший, тому для сінімізацї швиденько чпускаюсь до основи. Дерево не падє, і вже безпечно, бо лише ьрішки прозороі води дзюрчить і подекуди калюжки.

Далі із одним знайомим ремонтуємо міст. Трішки схоже на секретний об'єкт, воно дещо закриті приміщення, і десь на початку мосту там із ним робимо чудну роботу. Відкрита один отвір (маленька секція, комірка десь й
метр на метр), там якісь трубки, чи керамічні чи ще які, коротеньк і до 50 см, а всередині них мають бути вставлені по всій довжині маленькі фрагменти, розміром як звичайні рівні прямокутні чашечки. Тільки без ручки, дна і розділені вздовж навпіл. І суть в тому що ті половинки повипадали із трубок і перемішались, видно що купою лежать в глибині, і їй потрібно так повставляти знову, щоб вони заповнювали ті трубки зсередини, які мають бути всталені щально одна до одної. Тоді бкде система працювати як слід. Шось трохи те помацавши починається якесь дійство на дорозі. Це майже поряд. Про це якось сповіщається у ході сну, не виключено що якимось чуттям. І ми виходимо поглянути.

Дивимось із вікон протяжного коридору, вони напівпрховані, родібно до жалюзі. Розмішені апритул до землі, одник наша позиція лесь втопленя нижче на метр півтора. Таке буває коли будівля довго просідає, в перший поверх ховається ппід ґрунт, а у віена можна заходить як у двері.

Дивимось, а там розгортається картина на перехресті. Як щнання вже відомо, що українська сторона передала якусь пані правоохоронним органам Литви. І видно як люди в чорній формі, схожі на поліцецських іншої країни, ведусь пані в білому. І нам би треба її визволити, проте забагато сил противника й чторонньої уваги, тобто уе на відкритому місці й стстему просто так у двох одразу не переважить. Поїхали аони.

Знову друг приїздить забирає на якісь гуляння, уе вже ніч. Наче в мене, мильком помічено, трохи виступили червоні цятки на обличчі, та то дрібниці. Приїздимо до будівлі в місті. Одні даері, трохи не туди, інші, а таи іще одна знайома (пощначимо А2), не пригадую чи була перша, та людно не гамірно, так атмосферно.

Пройшла та ніч веселощів, бо дуже нічого й не показали. Їдемо десь околицями Києва (точно це вказано). Спочатку асвальтована дорога. Друг щось розповідає про проїзд, тобто хоче з мене не зовсім примусово здерти гроші за дорогу сотні дві з хвостиком, а потім заводить мову, щоб ще з мене отримати, за те що немов би підвезе мене й знайому кудись там, лрієнтовно до однієї із її давніх домівок і ця поїздка сумісна буде весела й приємна. Звичайео нічого йому не даю. Потроху в'їжджаємо на піщано-ґрунтову дорогу. Виходить так, що із його водійського боку, ліворуч дворики мелькають, а з мого більше рослинність всяка. Дворики звтчайні середньостатистичні із воротами й парканами із профнастилу, бодекуди паркани дерев'яні і наівітть де городи просто чотири-три горизонтальні жердини. Світло, світить сонце, зелені кругом валом. Видно на присадибних ділянках росте кукурудза. Вже добрі качани має, тільки чак чудно, на самих верхівках аеликі помаранчеві квіти розпустились. По відтінках схожі як у гарбуза жовтувато-гарячі із варіаціями. А по середині довгенька стеблинка. І ті квіти гаче ц не з кукурудзи рлстуть, а просто з іншого виміру пр клеєні там, бо радше просто над ними у повітрі. Диалюсь на те все. Десь дерева поща будинками десь просто хащі. Трохи згодом виринає пагорб трохи вдалині. Біля дороги одне господарство, а на пагорбі ще цієст, вилно хвіртку із профнастилу. Друг повідомляє, що там живе знайома (із її слів). І котимо по дорозі. Бо маємо, як виявляється щабрати цю ж знайому (хай буде А1 для коспірації). Це десь на околицях Києва.

Доїхали, Т подібна розв'язка. Ми стали на ловгвй паличці, а вони із чоловіком, видно із віддаля на правому боці коротшого. Там зупинка автобусна, а прямо позаду зеленіє природа. Вони до нас підчалапують. І з'являється ще один друг ( Д2), лише у темних шортах із голим торсом і пропонує іншим людям, конкретно якійсь тітонці прямо чіпляючись до неї, що підвезе своїм авто аж із Києва десь далеченько в один районний центр, спільно нам відомий, а тітонці ні. Вона проходить далі.

Запаковуємось в авто. Сідаю позаду правору, знацома А1 по середині, а її чоловік ліворуч, за водієм, біля якого праворуч вільне місце. Їдемо. Зоч знайома побіля мене, роблю вигляд що взагалі не помічаю її, наче сплю чи дрімаю. Згодом до нас приєднається А2, а ща кермом ніби Д2. І їдемо не ясно куди. Ще якоюсь ґрунтово-піщанлб дорогою, знову авто дворики, а праворуч вільний простір. Увага переноситься до того що на самому шляху. Там валяються якісь маленькі лізтарики, рокурочені дзеркальні фотокамери, об'єктиви окремо від тушок, дещо розчавлених, та ще деякі дрібниці то тут то там. Це наслідок війни. Д2 трішки наче зоче прищупинитись і щось із того мотлоху підібрати, бо подекуди щось іще було ціленьке. Проте зупиняю його із тим повідомленням, що воно все має негативну енергію й нічого всяку каку підбирать.

І потроху потрапляємо в якиц лісовий табір,будівлі одноповерхові. За інформацією має приналежність до якогось університету, куди А1 та її чоловік мають оформитись чи втановити юридичне відношення. Зкпиняємось в самому краю, а довкола ліс. Всі виходять, окрім мене й чоловіка знайомої (ЧА1). Він хоч іноземець, і не говорить українською (точніше мені не відомо наскільки він добре говорить і українською), питає цілком зрозуміло, із оегким акценнтом, чи ми точно туди приїхали, кажу що точно. Продовжується огляд місцевості. І не зрозуміоо чи автомобілем чи ще яким способом, прое рухаємось всі разом. А це дуже цікаво. Білі будівлі, одноповерхові, наче кожна за осеоедком розмішення відповідає області України. І характерна дивина, во]и на фасадах маєть широкі прямі горизонтальні смуги, по одній вгорі та внизу й подекули на торцях кутів (гране) біля них вертикльні. Скіль вони сині. Лише по центру зелені, там медичний віділл. І це все так тісненько одне до одного, на маленьких подв'ірях, тих будиночків трішки є людей, вони ніби на вітрині біля іграшкових макетів. Так обертаються в гаш бік, особливо медсести чи поацівниці медичного блоку (ареалу із зеленимисмугами). І проминувши те, підійшли ніби до виходу-входу переходу далі. А тпм зупиняємо авто, воно вже стоїть, за рогом вулиці, паркан металевий, низенький, і декілька військових, чи може із ТЦК , перевіряєть документи на вході. В мене вже є велосипед, маленький на 24 колесах. І собі із ним кочу, військові мене як людську особу взагалі не сприймають, що якось відреагувати, прочто проходжу поза спиною і залажу на велосипед. А група друзів (так її назву) вже якось прозодять самі контроль.

А після пропускного пункту, що було видно одразу, знаходиться одна будівля, багатоповерхівка, може максимум 10. Хоча не зовсім вона якась тутедня, бо деяким заднім числом, вона видається лише проєкцією, і тут не велика, а насправді десь значно більша й вища. І розміщена дещо внизу, куди веде спуск, пґвід воріт до будівля за якихось 100-150 метрів. А придивившись, це схоже ніби прямокутник трішки потягнули вниз у якомусь 3д редакторі, із рівної плошини з усіх сторін, вона потягла за собою площину і втоплена десь на декілька метрів відносно КПП. Відповідно з усіх боків до нех схил під кутом градусів 30 (відносно).

Кочу туди велосипедом. Східці біля входу взагалі ведуть ніби в підвал, бо вони ще глибше. Зайшли і вже стою із велосипедом, всередині булівля біля торця, де мають бути сходи. І на початку щось є. Тільки друзі вже зійшли на другий поверх, а мені треба туди вилізти. Бо східці ґв немає, є плоска поверзня пвд кутом 45 градусів, і разом із своїм залізним коником, не виходить по тому піднятись. Після гґневділої. спроби декілька людей сходять зверху й хтось показує, якщо натиснути в певному місці, то будуть сходи. Від нормальних, до того, по чому таки можна якось ступати. Зупинилось воно на останньому, що дало змогу процти вище, принаймні перший поворо, до 2-го поверху. А там тріішки підвищення, й не широка смужка карнизу, по якому чи пройти чи перестрибнуть треба. А друзі вже чітко на другому поверсі чекають. Прте на широкому виступі, перед карнизом, стоїть афроукраїнець (бо українською говорить). І впізнає мене, а питає про події із якісь події фз іншого сну чи змодельовані так, що вони пригадуються так як із іншого. А запитує, як мені взагалі вдалось видити цілком нормально із однієї справи.

(При чому там все дуже серйозні стуктури, і моя діяльність була теж якоюсь не із звичних. І разом із тим чи відкривається паралельне згадування про ті події, чи одночасно із тим пригадується сам чон у сні що таке було й про те запитують зараз. Чи взагалі то не мій спогад. Бо тоді, як пригадується, роками раніше, довелось занести одним людям велику торбу грошей, чи гроші були великі, а пакет не такий шоб прям. І мені видали якийсь папірець, котрий вирішив усе. Як одиниаркушик бува загортають у вітальну листівку, зігнувши тричі. Розгорнувши там майже нічого не було написано, більше видно по центру величенький QR код розміром 1/9 від площі аркуша, прямо по центру, як і ьа будівля.. Це прямо візуальним спогадом пронеслось перед очима. Велика пакован доларів кабінет із приглушеним світлом де серйозним дюдям передавався й свобода від чогось вже на вулиці, стоючи перед багатоповерхівками, теж ніч, газон під ногами і розгортання того аркушика. Це все відбулось під час запитання невідомого афроукраїнця. Щвичайно про те йому не повідомляю).

У відповідь кажу, щось типу, що так вийшло і все. Але всередині вже цілковите відчуття, що мене впізнали, як людину замішану в дуже серйозних справах, і внутрішньо це відомо, але окрім цєї людини й мене ніхто про це не знає, а поверхнево граю якусь дитячу роль, у лівій иучі все ще тримаю велосипед (це для жовнішнього світу). І піднялись ми на другий поверх. Одина мить, який уоридор біля кабінету, але мені не потрібно до того кабінету, простотриває бесіда із тим зустрічним, а друзі, їх п'ятеро, влючно із ЧА1, так рядочком стали по діагоналі, що одне перекриває плечем іншого, й якось по наївному на мене дивляться й чогось чекають. Так шо вони підтримують та кудись нам треба йти. А розмова із незнайомцем, точніше вже ніби та сама, проте із білим чоловіком, який вмрішує серцозні справи, вже переноситься до барної стійки, вона позаду нього, не скрізь освітлено, проет подекуди яскраві переливи, може трішки неонового світла, зеленуватого, рожевуватого й ще шось. А ціль тієї розмови, щоб залучити мене до справи. Той білий чоловік, за круглим столом зі мною, в до цього це було на стільчиках біля барнлї стійки, пропонує мені зайнятись наркотиками, а до цього шось плет про Андрія Лузана (Той що із Левів на Джипі). При чому дуже наполегливо пропонує. У свою чергу відмовляюсь, що нічого в них не тямлю, а внутрішню чітко розумію, що тема й те заняття мені взагалі за межами прагнень моєї душі. І насправді відмовитись наче не можна, а друзі чекають. І десь на тому сон скінчився... хіба не пригадую що було до того мосту.

Хоча був ще один епізод до чи вже після тієї будівлі. Їдемо ми вже всі разом, мвйже як і сиділи, тільки це якийсь інший вид ьранспорту, може й ге зовсім земни, видно, не все. Верха несає, як у звичного авто, навіть лобового скла, це радше платформа ні кій сидимо із місцем посадки схожим до авто, в якому їздили до того і загального його формату. Водій ліворуч, позаду нього ЧА1, по середині А1, біля неї А2. А Праворуч від водія вже моє місце посадки, тільки воно якось піднято вище і нібиіншого кольору трохи, що виходить вище інших на тому сідлі. А2 у свою чергу, одягнути в в суцільну чорну сукню і водосся теж чорне, тримеє мене ззаду обома руками, обхопивши за талію як паском безпеки (мабуть шоб вітром не здуло) і кудись ми так вксело мчимо.

Після пробудження ніби пригадався той сон, що був пов'язани із питанням афроукраїнця, ніби він справді був. Точно не ясно, та явище цікаве, бо й сни інакші.