О, особливо гостро думаєш про те, що міг би встигнути, коли смерть поруч пролітає, і що там не був, і про те, що мало часу проводив з рідними і близькими, а потім, коли все стає трохи спокійнішим, розумієш, що все це втілити не можеш, бо наприклад постійно потрібні кошти і треба працювати просто не для того, шоб десь помандрувати, а щоб банально їсти і часу з сім'є теж тоді менше проводиш. Якась така сумна арифметика життя. То ж так, треба собі постійно дозволяти якісь маленькі радощі, щоб було що згадати, а не накопичувати на одну грандіозну мету, якою б вона бажаною не була, бо можна просто не дожити)).